Іван ще в дитинстві залишився круглою сиротою. Його взяла собі тітка Олеся, рідна сестра матері. Вона зробила це з жалості та почуття обов’язку і навіть з часом до нього материнськими почуттями не перейнялася. Але його дуже полюбив чоловік Олесі, дядько Петро. Він сам був залишений батьками, його бабуся одна ростила, тож він хлопчика розумів. Він багато часу проводив із хлопчиком, розповідав йому про свої справи на полі.
З найменших років Іван не був схожим на однолітків, він був якимсь дорослим не по роках. Поки його двоюрідні брати і сестри бігали у дворі і грали, він постійно ходив хвостом за Петром, намагався допомогти. Олеся бачила, що Петро йому більше уваги приділяє, ніж рідним дітям, з-за лаялася спочатку, але потім звикла. А Петро хлопця іноді балував, купував потай від дружини йому то льодяник, то шоколадку. Олеся іноді на Івані заощаджувала. У школі навчався дуже старанно, був дуже роботящий і розумний.
Усі говорили про нього, що має велике майбутнє. Іван виправдав надії. Виріс красивим, статним хлопцем, розумним та відповідальним. Петро пишався ним, завжди називав своїм рідним сином. Він вступив до аграрного інституту, а потім повернувся до рідного села. Спершу працював у одного фермера, добре заробляв. А потім свої землі купив. Нині він найзаможніший чоловік у селі. Нещодавно одружився з дівчиною, яка йому ще з дитинства подобається. На тітку образу не тримає, вона все одно для нього рідна людина. Любить бувати у хатині, де пройшло його дитинство.