У родині дочки трапилася біда: вони опинилися на вулиці. В квартирі у них після деяких обставин перебувати не можна: потрібен терміновий ремонт. Зрозуміло, вони тут же опинилися у мене на порозі. Дітей, а вже тим більше улюбленого внука, на вулицю не виставлю. Але ми всі були згодні і обговорили: це тимчасова ситуація, і при першій нагоді вони повертаються додому або знімають собі окреме житло.
Дочка у мене мудра, зять з головою, вони були повністю згодні з моєю думкою. Сім’я повинна бути сім’єю, а батьки та інші люди в ній все ж сторонні елементи. Ні, я не перебільшую. І ось, чому! Я звикла жити певним способом, у мене свій ритм життя.
У дітей він інший. З дочкою ми ще можемо домовитися, але зять хоче жити по-своєму, і має право. Дивно було б лаятися через їх гостей або моїх звичок дивитися телевізор з п’ятої ранку. У нас різні вимоги до порядку, і ми не повинні лаятися через брудну чашку. Дрібні сварки роз’їдають відносини, вірно? Їмо ми теж різне і по-різному.
І варто зібратися великою компанією, неминучі закиди, суперечки через зайнятий посуду, розбирання, хто чий запас з’їв, хто кого спокусив забороненим ласощами … і вішати замок на холодильник — ну це ж не нормально? Графіки заважають один одному.
У нас різний активний час, так що постійно хтось відпочиває або спить. А значить, доведеться ходити навшпиньки. На жаль, ми не можемо ставитися до чужого відпочинку терпляче, і «одне питаннячко» перетворюється в вічний недосип і головний біль. А роздратування і образа — детонатори. Одного разу вибухне. Я не хочу бачити їх сварки, не хочу давати оцінки дочці і зятю. Я вже навчила її всьому.
А тепер я готова бачити тільки те, що мені хочуть показати, знати не більше, ніж мені розкажуть. Під одним дахом — це не реально. А головне — я вже заслужила вирішувати, чим їм допомогти, і робити це за власним бажанням, з радістю. І встигати піклуватися про себе саму.