— Коли я повернуся, щоб нарешті поговоривши зі своєю мамою-жінка кинула чутку. Подруга здивувалася так різко, і запитала: — Знову? — Ну, бл ін, так. Довго розповідати… — А Ми що, кудись поспішаємо? В аеропорту було не дуже багато людей. Я сиділа у зручному кріслі і слухала розмову цих дам, які говорили голосно, не соро млячись. — Пам » ятаєш, що тобі дзвонили з банку, бо я вказала тобі як контактну особу? -Звичайно… — Так ось. Свекруха моя пішла на nенсію і вирішила, що настав час валити з Норильська.
Попросила оформити kредит, купити їй квартиру, а там вона продасть свою та поверне нам усе, та ще й із відсотками. — І що, продала? -Я впевнена, вона навіть не намагалася це зробити. Поїхала зі своїм чоловіком на море, здала квартиру, а сама поїхала на батьківщину, у Калінінград. А ми залишились із kредитом… — То самі здавайте цю квартиру, хоч щось від іб’єте. — Так ми квартиру-то цю взяли в новобудові. Ми зараз продукти ледве встигаємо купити, що вже говорити про ремонт. Там навіть меблів немає.
Але недавно сталося вісь що: хахаль свекрухи по мер, вона nродала все, що було в його квартирі, заnлатила нам за ремонт і переїхала до нової квартири. Сказала ще, забирайте мою квартиру в Норильську, зробіть там ремонт та здавайте. — І що, поїхали? — А що робити. Поїхали. Зробили ремонт і все закрилося на карантин. Якось усе закінчили. І тут свекруха знову заявилася і сказала, що вирішила сама здавати свою квартиру. Пен сії їй не вистачає. — А оформлена ця квартира на кого? — На чоловіка. Але за умови, що ми не можемо нею розпоряджатися, доки свекруха жива. Не знаю, що робити… Оголосили посадку на рейс. Подруги схопили сумки та пішли на посадку…