Ми з чоловіком в офіційному шлюбі вже двадцять років живемо, у нас є спільний син та донька. Микола добрий чоловік та батько, до нього немає жодних претензій. Для нього це другий шлюб, а для мене – перший. Від першого шлюбу він має доньку, якій уже двадцять три роки. Живемо ми у двокімнатній квартирі, яка мені належить. Батьки її купили у подарунок, коли я школу закінчила. Потім не стало моєї бабусі, мені від неї дісталася однокімнатна квартира.
Три роки тому і моїх батьків не стало, майже одночасно покинули цей світ, від них мені залишилася двокімнатна квартира. Щоб вони не пустували, я почала здавати їх у найм. Микола завжди мріяв про великий, власний будинок з ділянкою, тому став мене вмовляти продати будинки та побудувати великий будинок загородом. Мені спершу ця ідея сподобалася. Свіже повітря корисне для здоров’я, та й міська метушня дуже втомлює, особливо з віком.
Але я тут подумала, все майно належить мені, але якщо все продати та купити великий будинок, то він офіційно належатиме мені тільки наполовину, а інша половина Миколі. А це означає, що його дочка від першого шлюбу може претендувати на спадщину, а моїм дітям буде менше. Подумавши, я відмовила. Після цього Коля на мене обра жається, прямо не каже, але ходить похмурий і грубіянить. Я вважаю, що вчинила правильно, треба бути далекоглядною. Невже я не права?