Мені і чоловікові було по 19 років, коли ми зв’язали себе узами шлюбу. Залишилися в рідному селі, так як отримали будиночок від бабусі. Тримали власне господарство, займалися городом. Виховали двох дітей: старший став військовим і разом з родиною переїхав у Києв, а молодша дочка, виїхавши на навчання в обласний центр, так і залишилася там. Зараз у неї чоловік і син. Ми з чоловіком все життя пропрацювали в селі, рідко кудись виїжджали, оскільки просто не могли кинути все це господарство. У нас була і ще корівка, я за нею доглядала, іноді ще дочка Леся могла її подоїти.
Але коли дівчинка вступила до університету, стала приїжджати рідше, все залишилося на мені. Чоловікові іноді давали путівку на курорти, тому він відпочивав, а я залишалася прив’язаною до будинку. Не могла я спокійно залишити все. Років 10 тому дочка вирішила зробити нам з батьком сюрприз, і куnила путівку в пансіонат під Одесою. Я і хотіла виїхати, але серце було не на місці. Леся запевнила, що в цей тиждень приїде в село і догляне за моєю корівкою. Ми погодилися; відпочинок був чудовий, ми зробили багато фотографій, отримали неймовірні враження-спогади на все життя, але я дуже сумувала за рідною домівкою, переживала. Знала б я, що мене чекає вдома, то б нікуди не поїхала…
Так ось: зайшла я у двір, обняла дочку і відразу пішла в хлів, глянути, що там моя корівка-голубушка. Дивлюся, а її немає. Я не могла дихати, коли це побачила. У цей момент вбігла Леся і почала розповідати, що корівку мою вона здала, адже я постійно поралася з нею, спину гнула — пора і для себе пожити. Для мене ці слова були повітрям-як вона могла так вчинити? Спершу я гірко плакала, а потім щось всередині немов підмінили. Не могла дивитися на дочку і прогнала її. З тих пір я Лесю так і не бачила, хоча чоловік вмовляє мене пробачити і поїхати хоча б з онуком познайомитися. Але я не змогла. Не була ні на весіллі дочки, ні на хрестинах онука. Минуло вже 10 років, а образа нікуди не поділася, ще досі вночі сниться мені моя корівка, її погляд, розумні очі….