Мені шістдесят чотири роки. Чоловік покинув цей світ десять років тому. Але і за його життя, і до останнього часу я вважала його родичів своїми. І була впевнена у взаємності. Ми були дружні, особливо ніколи не сварилися, спільно відзначали свята… Але зовиця поставила жирний хрест на моїй впевненості. Півроку тому моя зовиця відзначала своє шістдесятиріччя. На такий ювілей потрібно солідний подарунок. Тому я, як раніше зазвичай робила, стала обдзвонювати рідню з метою скинутися і купити що-небудь солідне. На мій подив, рідня якось мляво реагувала на мою ініціативу. Мовляв,»ми ще не вирішили», «думаємо, нехай кожен дарує свій подарунок » і так далі.
Така незвична поведінка рідні мене насторожила, але особливого значення я цьому не надала. Моя сусідка працює в тур. агентстві. Вона вже не раз допомагала мені придбати «гарячі » тури. Своїм подарунком для зовиці я вибрала путівку в Єгипет на тиждень. Сусідка підібрала потрібний мені тур, я його забронювала і стала чекати запрошення на свято. До останнього моменту була впевнена, що мене запросять. У день іменин, з ранку подзвонила, привітала ювіляра, думала, що мене запросять. Але у відповідь крім спасибі нічого не почула.
Наступного дня зовиця гордо виставила в соцмережах десяток фото зі свого свята. На знімках були не тільки її родичі, а й незнайомі мені люди. Я ніяк не могла зрозуміти-чому ж мене не запросили. А через тиждень зовиця сама набрала мені. Запросила мене на чашечку кави і сказала, щоб я не забула подарунок. — Мені не потрібна кава, і вручення подарунка не буде. Дорога ложка до обіду. — Відповіла їй я. — Ти що образилася? Ми ж, рідня, і можемо зустрітися, коли захочемо. — Сказала вона. — Навряд чи я цього коли-небудь захочу, відповіла я і перервала розмову… А в Єгипет полетіла я сама.