Їжджу автобусом додому. Заходить хлопець років з двадцяти. У нього тонкі ноги в обтягуючих штанах, кеди зашнуровані різнокольоровими шнурками в кіску, видно щиколотки, так як він у коротких шкарпетках, як це зараз модно. Він носив якусь незрозумілу обтягуючу сорочку, на шиї золоті ланцюжки, а вуха проколоті й у пот ворних сережках. На голові чорна шапка, на руках годинник та червона нитка. Він дивиться в айфон, не розплющуючи очей. З поглядів людей було зрозуміло, що вони подумали, що він nедик. Але на наступній зупинці він вийшов.
Там чекала на нього гарна дівчина. Вона обняла його, поцілувала, і, тримаючись за руку, пішли погуляти. У мене було таке дивне відчуття. Я не сприймала його як представника чоловічої статі, жіночої також. Він для мене щось середнє, як безста тева істота. І хтось його любить? Я не розумію, як можна любити невизначене. Що ж від нього чекати? Він захищатиме свою батьківщину? Чи буде він опорою для своєї дружини та сім’ї? Не впевнена.
Коли це робить підліток, десь я розумію, але й думаю, що це не нормально. Але коли дорослі зрілі хлопці, ви пробачте, не можу зрозуміти ніяк. У сусідки син, Коля, невдовзі школу закінчує. Він такий самий, як той хлопець: той самий одяг, той самий капелюшок і прикраси, лише одним винятком, мама не дозволяє вуха nсувати. Моїм трьом синам пощастило. Вони народилися на початку 90-х і, мабуть, встигли проскочити. Правда дитинство було не найщасливішим, зате мужики.