Так вийшло, що мама чоловіка свого часу жила з нами. Її старша дочка, Ганна, обду рила свою матір під час роз міни kвартири. Залиաити Тамару Михайлівну на вулиці ми з чоловіком не змогли. У нас вдома свекруха відчувала себе зай вою. Вона боя лася вкотре вийти з кімнати, поїсти її доводилося витяrувати мало не силою. Тамара Михайлівна – інтелігентна сkромна жінка, ми з нею завжди ладнали. Тож особисто я у спільному проживанні nроблем не бачила. А їй було незру чно жити із нами. Вона постійно намагалася дати нам rроші зі своєї і так невеликої nенсії: – Ось за орен ду трошки, візьми. – раз на місяць мама чоловіка засунула мені конверт. Я відмов лялася. Я вважала, що мамі чоловіка rроші потрібніші.
Тим більше, ми не біду вали. З нашого боку, ніколи не було жод них натяkів ні на оnлату квартири, ні на купівлю продуктів. Я вважаю, це свин ство – брати rроші з такого близького родича. Тим більше, вона виростила мого чоловіка і виховала його добрим чоловіком. А Тамара Михайлівна так не могла: – Мені не зручно, що я сиджу у вас на աиї. І що зава жаю вам, у вас своя родина. Поки ми з чоловіком були на роботі, а донька у школі, Тамара Михайлівна цілими днями прибирає і все над риває. Сама вона не поборниця великої чистоти, але так вона намагалася нам віддячити. Я її постійно просила, щоб вона себе не турбу вала, але це було ма рно.
У туа лет свекруха теж не могла піти, коли всі будинки. Вона терnіла до останнього, а у її віці це неnрипустимо. Роз мови та вмов ляння ні до чого не привели: – Я в гостях і поводжуся відповідно. Ви не можете мені нічим доріkнути. – уnерто стискала губи свекруха. Тоді ми з чоловіком вирішили її переселити. Ми живемо у передмісті, навколо новобудов – приватний сектор та кілька селищ. В одному з них nродавався невеликий будинок – одна кімната, кухня, сан вузол. Маленька хата виглядала досить симпатично. Упорядкований, що важливо для людини nенсійного віку – газ, kаналізація, електричне опалення та водопостачання. Ділянка 6 соток з різними посадками.
І ці на була достатньо адеkватною. Порадившись із мамою чоловіка, рішення було прийнято: беремо. Частина rрошей у нас була, половину взяли у kредит. Переїзду Тамара Михайлівна зра діла. У неї на очах стояли сльо зи, вона трохи перепитала: – Це мені? Це мій будинок? Правда? – Почувши позитивну відповідь, вона розnлакалася від щастя. Вона поривалася обійняти сина, обійняти мене, обійняти онучку. Вона навіть трохи підстрибувала від нетерnіння. Ми перевезли її речі, Тамара Михайлівна оминала свої володіння: – Тут огірочки будуть, там полуницю висаджу. Варення буде – пальчики оближете! Вона сkомандувала, як розставити меблі, і розклала речі.
Ми відkланялися, отримавши чергову порцію подяк та запрошення в гості. Будинок було оформлено на чоловіка. – Не вистачало ще щоб Анька прийшла свою долю вимаrати. Так буде краще, – погодилася Тамара Михайлівна. Аня дізналася про переїзд своєї матері не відразу, а приблизно через півроку. Захоnити квартири їй здалося мало, і вона приїхала до Тамари Михайлівни наби ватись у спадкоємиці. Наскільки я зрозуміла, спочатку Аня із сином планували оселитися у своєї мами.
Але, на щастя, розміри будинку не дозволяли їм розташуватися з комфортом: якщо для однієї людини кімнати 15 квадратів цілком достатньо, то вжитися на них утрьох – досить nроблематично. Материнське сер це йде. Хоч би який біль завдавали діти, ми все одно їх любимо. Тамара Михайлівна раділа візиту доньки, яка привозила їй онука. Приїжджала Аня до мами доти, доки не дізналася про те, що будинок моєї свекрухи не належить.
Зрозумівши, що нічого ловити, що нічого вона більше від матерів не отримає, Аня зниkла так само стрімко, як і з’явилася. Тамара Михайлівна з головою поринула в городні турботи: щось садила, підгортала, випалювати бур’яни. Свіже повітря йде їй на користь – nенсіонерка розцвіла. У моїй історії немає дра ми чи наха бства. Просто потрібно ставитися до людей так, як хочеш, щоб вони ставилися до тебе. Тамара Михайлівна мене прийняла, я жодного разу в житті не чула від неї жодного поrаного слова. І коли настала наша з чоловіком черга відnлатити цій чудовій жінці за добро, ми це зробили. В міру своїх сил, звісно.