Цей стукіт у двері перевернув все життя Ганни. Був звичайний вечір, вона накривала стіл, Михайло дивився телевізор, а син грав у своїй кімнаті. Михайло не почув її прохання відчинити двері, тому їй довелося відірватися від справ і самій відчиняти. Як тільки вона відчинила, почула кроки. Хтось віддалявся до виходу. Щойно незнайомець почув, що вона відкрила, то одразу повернувся. Вона не стала чекати того, хто ходить сходами туди-сюди і зачинила двері. Раптом вона почула дитячий плач. Тоді вона знову відчинила двері і побачила у на порозі кошик, в якому лежало немовля.
Це воно плакало і було закутане у рушник. Не встигла вона схаменутися від побаченого, як раптом до неї хтось звернувся: – Передай дитину своєму чоловікові. Він його батько, ось тепер хай і виховує. Казав, що розлучиться з тобою і одружиться зі мною. Брехня. Ось тепер нехай відповідає за свої вчинки. Дитина записана на Михайла! – молода жінка говорила швидkо, злість чулася в голосі. Коли все було сказано, незнайомка розгорнулася та пішла. Ганна взяла до рук кошик, занесла до хати. До неї підійшов Михайло та син. – Коли ми їстимемо? – Запитав Михайло.
Вона мовчала, зайшла до кімнати, поставила посередині кошик і дістала звідти дитину. На вигляд хлопчику не було й місяця, він з цікавістю розглядав усе довкола себе. – Мамо, де ти взяла цього хлопчика, – спитав Діма. – Нам його приніс лелека, – сказала Ганна і глянула на Михайла, – я складу список, а ти підеш у аптеку і все куnиш. А ти, Дімо, не галасуй, дитина хоче спати. – Ура! У мене тепер є братик! – ледве стримуючи свою радість, сказав Дмитро. Тоді вона навіть не думала про те, що про неї скажуть люди. Поглянувши на ту безневинну дитину, у неї навіть на думку не спало комусь її віддати.
Ганна залишила його вдома, вони оформили на нього документи та Олексій став її сином. З того часу вона його дуже полюбила. Минуло шістнадцять років, Діма підріс, одружився, вже подарував мамі онуків. Якось ми готувалися до святкування Різдва Христового, і Ганна знову почула знайомий стукіт у двері. Вона мала неприємне передчуття. На цей раз вони всі троє пішли відчиняти двері.
На порозі стояла та сама незнайомка, яка залишила кошик того пам’ятного дня. Жінка, заливаючись сльозами, сказала, щоб ми віддали їй дитину. – Я не розумію вас. Ви не за адресою, – відповіла Ганна і зачинила двері перед носом тієї жінки. – Сподіваюся, я більше ніколи її не побачу. – Хто це був, мамо? – Запитав у неї Олексій. – Уявлення не маю, – відповіла вона і міцно обійняла сина.