Миколай не був удома дев’ять років. Рівно дев’ять років тому він повертався додому з тижневого відрядження, по роботі він часто виїжджав в різні міста. Але в цей раз додому він не доїхав … Його знайшли на привокзальній станції без свідомості. Ніяких документів при собі не було. У лікарні він довго перебував у реанімації. Прийшовши до тями він нічого не міг згадати. Хто? Звідки? Баба Маша, яка працювала прибиральницею в лікарні, не мала дітей, але мріяла про них все життя, забрала його до себе додому і доглядала, як за рідним сином. Микола потроху йшов на поправку, але пам’ять не поверталася.
Фізично зміцнівши, Микола став працювати в бригаді з будівництва будинків. Його прилаштував туди сусід баби Маші, який працював бригадиром. Більше на роботу ніде не брали, без документів. Так хоч якась допомога була бабі Маші. Микола сидів в поїзді, що прямував в рідне місто. Серце вискакувало з грудей: всього тиждень тому він все згадав — після випитого відвару, який баба Маша принесла від знахарки. Він боявся, боявся втрачених років. Відганяв від себе погані думки, а вони все одно лізли в голову … Наталка напевно заміж вийшла, полюбивши іншого. А дітки у нас так і не вийшли, незважаючи на всі спроби … І мене ніхто не чекає … Микола подзвонив в дверний дзвінок. Двері відчинив хлопчина, років п’яти. — Добрий день! — привітався він. — Добрий день!
Скажи, твою маму звати Наталя? — запитав чоловік, сподіваючись на те, що Наталя не поїхала, а живе як і раніше тут. — Так, мама Наталя пішла в магазин … — відповів він. І в цей момент до дверей вибігли ще двоє хлопчаків, як дві краплі схожі на першого. Розрізнити можна було напевно тільки за кольором одягу. Наталя все-таки вийшла заміж … Он яких трьох богатирів народила … — Ну привіт .. — почув він за спиною голос Наталії, яка повернулася з магазину. Повернувшись, він побачив до болю улюблені очі, ніжний погляд, такі, як були дев’ять років тому. І застиг на місці … Натала запитала, де він пропадав. Розповів все як на духу … — Хлопчики! Біжіть до мене! Я хочу познайомити вас з найголовнішою людиною нашої родини! Це ваш тато! — веселим від радості голосом промовила Наталя. Чоловік сторопів: не зрозумів, як тато? Їм років по п’ять, а його не було дев’ять років.
Як його? Наталя накинулася на шию, розцілувала … — У мене не залишалося жодної надії, що ти повернешся. Де я тільки тебе не шукала … але все було марно. П’ять років тому я зважилася і зробила ЕКО за допомогою сучасної клініки, і сподівалася, що від тебе хоч хтось залишиться зі мною … а бачиш! Народилося троє синів близнят! Микола і Наталя не могли стримати сліз. Нарешті, нарешті всі разом! Вони забрали до себе жити бабу Машу, яка так полюбила онуків, що і дня без них не могла. Микола хотів влаштуватися на роботу, але Наталя заборонила! Вона дуже боялася знову його втратити … І тому вони разом відкрили невеликий магазин, в якому і працювали разом і за товаром теж їздили разом. А сини пишалися, що у них тепер, як у всіх, є тато! І задиратися тепер на них на вулиці ніхто не буде: є захисник. І в шахи є з ким пограти!